Веломаршрут (velorout) Карпати 2014. День 2.

Після ночівлі у Василя, підйом у 5.30, сніданок і в дорогу. Погран-застава на кордоні з Румунією.

І тут почаЛОСЯ... Самий тяжкий та довгий день, який я памятаю в своєму житті. Наш керівник (шеф) спланував повести нас цивільною старою румунською дорогою на гору Піп-Іван. Паралельно відправив трьох самих бувалих розвідати альтернативний та більш екстремальний (не катаний велами!) маршрут на ту ж гору. Це мій перший велопохід по карпатам і я мав іхати з основною групою, але... Всунувши ці довбані банани (наушники) у вуха і дьорнувши вперед я "ПОВЕРНУВ НЕ ТУДА".
Проіхавши десь 5 км і побачивши за собою тих самих трьох бувалих (Тоху, Юрку-Медведя і Влада Караїма) ще не до кінця зрозумів, куди я ПОПАВ...


День задався як то кажуть ОГОГО (справжній "попіван")! Після розвилки та мого попадалово на екстрім маршрут почався справжній ДЖАЗ. Одні підйоми. Підйоми з крутим кутом, камянисті, болотисті. На одному з підйомів стали перевести подих - чуємо якусь музичку. Іде в гору дівчинка. З рюкзачком. Так собі, тільки трошки тяжко дише. Попросила водички. І, як ні в чому не бувало, пішла далі вгору. А ми як лошпеди перехекуємося на лавці. Треновані вони такі, гуцули, і гуцулочки. Далі пішли конкретні підйоми. Підйоми на межі втрати свідомості. Вел вперед, фіксуєш, впираєшся, підтягуєшся.
На початку підйому у Влада (Караим) порвалась підошва контактного черевика. Печалька... Перебинтували і в путь.


Далі полонина Веснарка. Зустрічні туристи дивились на нас з велами як на шизиків-втікачів. Один гуцул питає, "а куди ви йдете?" Відповідаємо - на Піп-Іван. Фраза - "ни х-я собі" стала частою відповіддю зустрічних. Одна жіночка запитала : "Це що ото треба залити собі у баки, щоб залізти сюда з роверами (велами)?". Шкода фото не передає той кут підйому і цю красоту навколо.


Далі озеро Марічейка. Далі підйоми, підйоми, і ще раз підйоми...


Дійти до старої закинутої румунської обсерваторії під назвою "Білий слон", яка є вершиною гори Піп-Іван було майже піком моїх сил. Будівля знаходиться в занедбаному стані але з вцілілими стінами. Немає ні вікон ні дверей. Навколо свистить сильний вітер. Всередині справжній смітник але: є одна кімната (білі двері з табличкою "20") з заскленим вікном та збитими докупи дошками на кілках (схоже на нари, але лежати можна). Це приміщення, так розумію, для заблукавших туристів.
Сіли, перекус. В планах діждатися основну групу та приєднати мене до неї. А бувалі ( лосі - так називають монстрів-велосипедистів) хай продовжують свій екстрім маршрут. Но "не тут то було"...
Чекаємо 20 хвилин, 40, годину, нема. А на вершині ой який вітер, а ми ой які мокрі. І я як лікар розумію, що ще трошки і буде завтра ой як погано... Взагалі, з приводу наступу того самого завтра мене почали брати сумніви... Прийшлось їхати з лосями до кінця. По всьому Чорногірському хребту.


Всім хто це читає: люди! Категорично забороняється повторювати проходження Чорногірського хребта на велосипеді. Це дуже небезпечно, а в деяких місцях просто епічно: один рух керма не в той бік може бути фатальним.
Це була просто катастрофа. Вбивчі підйоми, їзда по хребту на велосипеді по камінню, де в одну сторону 50 см і обрив, а в іншу 1 м і теж спуск - нема слів для описання, і я не перебільшую. Я тоді згадав усіх: і батьків, і жінку і дитину, і навіть роботу. Звісно все супроводжувалось бомбезними краєвидами, полонинами, ущіллями з горганами (каміння, поросле зеленим мохом) та найчистішим Карпатським повітрям (а також непристойними мимовільними викриками на спусках). Записав відео спусків, але на жаль камеру поставив під неправильним кутом і вона записала тільки переднє колесо. Доїжджали (доносили, дотягували) по хребтам на повному автопілоті.


Да, ремарка. З нами з самої погран-застави і майже до готелю бігла собака, яку Медведь (Юрка) раз підгодував ковбасою. Собака явно з нами задовбувалась, і якби вміла балакати - розповіла б нам які ми клемануті що поперли сюди і вона разом з нами (ковбаса ж мабуть пахне з рюкзака). А так, як тільки бачила якусь калюжу - бльохалась туди ногами та черевом та так жалісно на нас дивилась, мовляв, коли це все закінчиться.


Дійшли до зливу (крутий та довгий затяжний спуск). Перекусили чим було (канфетка) і покотили. То, що були чигирі, каміння по коліна вже нас не дивувало і не зупиняло. Десь в середині спуску я взнав як пахнуть тормозні колодки. Висновок: не залежно від виробника тормозні колодки пахнуть у всіх однаково. На спуску дуже велике навантаження на кисті рук та ноги. Після 10-15 хвилин такоі тряски їх просто перестаєш відчувати. Спускалися дуже швидко по декільком причинам, але головна не та, що "в голові не хватає", а та, що ТЕМНІЛО. І в мене нема хванарика (трясця, він сцуко не робить). І ще ми дуже втомились і хотіли щоб все це скоріше скінчилось.
В село Богдан потрапили затемно (хоча вже і мчали десь під 35 км/год). Дякую Медведю (Юрку) що підсвічував мені дорогу.
Приїхали в готель. Готель повне ГЕ, зайшовши в кімнату я згадав палати психоневрологічного диспансеру (під час проходження семінарів в медінституті). Ремонт - совок 50-х років. Зустріла нас "адміністратор під ШАФЕ". На вечерю: тарілочка гречки (150г), та сосиска... Для велосипедиста, пройшовшого велом Чорногірський хребет... В кінці вечері шеф акуратно натякнув їй на "краще харчування". З'їли що було і попадали спати. Більше на Піп-Іван - "нікагда" сказав я...
Як я помилявся...

Художественная часть Группа 2 - Черногорский хребет>>>>

<<<Назад

Далі>>>>