Здолбунов - Цурков - Спасов - Травневое - Остров - Листвин - Горники - Злынцы - Дубно - Тараканов - Подлужье - Замчисько - Старая Носовица - Комаровка - Берег - Онишковцы (хоча в кущах і на полях ми табличок з такими пунктами не бачили )
Поки Київ замітало снігом, нам страшенно хотілося весни. І не просто весни, а ще й красивої природи і цікавих місць. Так одного вечора, прочитавши заманливий анонс покатушки, ми вже уявляли себе на яскравих фотографіях Рівненщини…

День від’їзду настав несподівано швидко, збирались як завжди в біганині, але вийшли з дому за 2 години до потяга. Спокійно чекаємо міську електричку, повинно бути ще два рейси, не враховуючи звичайних електричок, що йдуть на центральний вокзал.

20.40 підходить охоронець і з подивом питає, а шо ми тут робим, бо електричку ж міську відмінили на сьогодні… перелякані обличчя і жалібне « У нас же поїзд в 21.40!». Дізнаємось що буде ще одна комфортна і без вибору вирішуємо проситись на неї за дєнюшку.

21.05 підходить той самий охоронець і ми розумієм що діло пахне смаженим … комфортну електричку теж відмінили. Мовчання… око сіпається як в білки з льодовикового періоду… в голові чітко проноситься «Ви попали!».

21.10 ловим попутки, хоча розумієм, що тільки скажений схоче підвезти двох велосипедистів з велами. Мимо чомусь проїжджає купа мініфургонів, але ніхто не зупиняється. Паралельно викликаєм таксі огорошуючи їх радісно новиною про два лісапеди і потяг на який тра встигнути в 21.40.

21.14 б’ємо комарів біля розібраних велосипедів сподіваючись на таксі чи попутку, нам вже весело, а навколо бродять цигани… підсовуємо рюкзаки поближче до себе і телефонуємо третьому учаснику (білети котрого в нас на руках).

21.21 під’їжджає таксі і водій повільно застеляє розову тряпочку і складає лісапеди в багажник, трохи дивується, що нам тра встигнути на 21.40. Їхати то мінімум 17 хвилин, якщо без пробок і найкоротшим шляхом.

Їдим. Я вже уявляю як ми біжимо по перону, а потяг відчалює прямо у нас на очах, як наш друг видаляє наші номери телефону зі свого і каже «Щоб я ще хоч раз з вами поїхав!» .

Вилітаємо з таксі, тягнемо веліки як є, тримаючи відкручене колесо в руці, підбігаємо до вагону, закидуємо вели і я, з подивом, помічаю що дерева кудись біжать . Встигли… встигли за 60 секунд до відправки. Ліда радісно сповіщає - раз в нас так весело почалось, то вся покатуха буде веселою і мені стає страшно .

Ранок… тобто ніч, в темряві знайомимось з групою. Перші рази нас іменують не інакше як «13й вагон» .
Світанок на природі. Свіже прохолодне повітря. Крізь хмари пробиваються перші промінці сонця, соковита зелена трава виблискує в їхньому світлі, а над водою стелиться туман. Плакучі верби обрамлюють став. Хочеться дивитись виключно навколо, але дорога весь час привертає до себе увагу. Ями, каміння і найулюбленіша всіма велосипедистами «пані брущатка». Доріжки, дороги і стежки петляють і стрибають то вгору то вниз і нагадують американські гірки.



Крутити педальки стає все важче. Починаю відриватись від групи... і тут мене ловить головний Velorout. Пояснює як важливо правильно сидіти, берегти сили і головне психологічно настроюватись на подолання чергової гірки. Думки про «покинемо групу і поїдемо самі бо не тягну» повільно покидають голову і я вже майже впевнена, що все зможу.

А навколишня природа готує все нові і нові сюрпризи. З кожного наступного пагорба відкривається вид красивіший за попередній. Навколо проноситься цілий калейдоскоп: села, жовті рапсові поля, зелені поля пшениці, ліси, стада домашніх корівок на лугах.





Люди дійсно раді бачити велосипедистів і в кожному дворі , де набираємо воду нам бажають щасливої дороги.

Яскраве полуденне сонце припікає і повітря стає напоєне запахом польових трав. Високо в синьому небі співає жайворонок. Ми на одному з найвищих пагорбів на маршруті. Перед нами розкинулись долини і гори за декілька кілометрів від нас. З гори вже добре видно нашу першу цікавинку - місто Дубно і його замок.

Залишивши вели під охороною учасників, які вже кругом були, ми попрямували в замок. Перелапали все в сувенірній крамничці. Запаслись всюдисущими магнітиками, а особливо приткий учасник перед прогулянкою по замку умудрився навіть підзарядити свій телефон в крамниці підморгнувш пару раз продавщиці .

Дубенський замок сам по собі має невелику територію, але величезний рів і оборонну стіну.


Розмір рову такий, що зараз там місцева велодоріжка між стінами висотою метрів 6.


З двору замку відкривається красивий вид на річку. Мабуть саме з неї забирали в давнину воду аби затоплювати рів замку.



Нажаль, експозиції замку відкриті лише для екскурсій, а ми вирішили прогулятись самі. Взагалі варто брати екскурсію і буде набагато цікавіше. А так оглянувши двір замку ми вирішили запам’ятати себе лицарями і «благородними дамами» залізши на стенд з отворами для мордочок. Ще на травичці помітили багато мініатюр замків.

Але мабуть головною причиною скорочення екскурсії був обід. Проїхавши кафешку біля самого замку – єдине місце, де велосипедистам не раді і годувати 12 голодних душ відмовились- прямо за кутом знайшли чудове маленьке кафе з цінами, які радували очі і стравами, що радували шлунок. Пообідавши так, що ще хвилин 40 ніхто від стільця відірватись не міг, і перепочивши рушили далі. Попереду нас чекало ще цікавіше місце – Тараканівський форт.

Приїхавши до нього зустрічаємо вільного екскурсовода, і тут ми вже не робимо помилку і беремо годинну екскурсію скинувшись по десятці. Думаю, не лишилось жодного учасника покатушки який би не був вражений побаченим.

Величезний насип, який зводили 5 років.


Будівлі, що будувались 10 років. Товщина стін 1.5-2м, товщина підлоги 3м.




Безліч інженерних вигадок для безпеки і охорони об’єкта: металеві круги-пастки обертались на 180 градусів; розмежовані приміщення були так аби солдати працювали лише на певних територіях форту і при переході в іншу частину не могли б розказати плану форту; величезні арочні вікна були прикрашені вітражами і захищались від вибухових хвиль спеціальними металевими пластинами; штучно створена луна в коридорі аби почути наближення ворога. Якість цегли і сама кладка теж вражає.



На даний момент форт знаходиться в напівзруйнованому стані і належить військовим, а його підвали ще зберігають таємниці минувших днів. Документація по вмісту підвалів і роботам, що велися в форті досі засекречена…

Радісно їдемо далі, адже майже весь маршрут на сьогодні подолано і залишилась докатка і найприємніше - вечірній променад біля джерела Святої Анни.


Перетинаємо трасу і прямуємо по грунтовій доріжці серед красивих берегів якоїсь річечки і… опиняємось в джунглях очерету, кропиви і м’яти. Дорогу означує прим’ятий машиною очерет, ям не видно і про них дізнаєшся вже по ходу, завал на бік гарантує купання в морі кропиви, ноги вже й так пожалені, але повністю якось зовсім не хочеться.

Виїжджаємо на галявину серед очерету - дорога пропала взагалі. Трек веде в ще більші хащі, але один «глаз-алмаз» помічає ледь помітні сліди колишньої дороги, від нічого робити їдемо по ним і потрапляємо… на дивну землю.
Піску нема, темний грунт, крутиш педалі і… повзеш. Їхати по торфу те саме, що по ваті. Вибираємось з хащів і я дійсно вірю - до нашого села рукою подати…

Знов ліс і брущатка, з-за повороту показується біла табличка з написом села, все ближче, ближче і розумію, що назва зовсім не та, а нам ще їхати і їхати. Брущатка, пісок , ведем велосипеди. Останні 5 км здалися довшими за 100 попередніх. Трохи шукаємо наш нічліг і нарешті ми на місці.

Всі чорні від пилюки і перед нами квест. Як помитись 12 людям від одного 80 літрового бойлера за раз? У нас все вийшло .

А далі свято живота: кастрюляка зеленого смачного домашнього борщу зі сметаною… уммм… і величезна миска вареників з сиром і шкварками, яку весь час наповнювала хазяйка бо вареники дуже швидко і несподівано кудись зникали. От пишу і знов вареників хочеться…

Техническое описание >>>>

Описание от Link >>>>

В Онышковцах можно остановиться: Усадьба Любовь Васильевны