Опис маршруту

Вирішивши поїхати з велосипедною групою без велосипедів і пройти свій мінімаршрут пішки, ми закінчили тим, що знов опинились на залізних конях, але вже прокатних. Хоча навіть не прокатних, а дарованих бо ж наші друзі щось шепнули власнику і нам тваринок вручили «безвоздмездно тоість даром».
Почалось все з пошуку підвісного місточка аби скоротити шлях. Всі казали, що він є, і десь отам, але ми його в притик не бачили… Хазяїн готелю, почувши про місточок і наш намір там перейти, похитав головою і сказав, що місточок якось не дуже надійний… Це звісно додало нам оптимізму і ми вирушили на пошуки.



Слід сказати, що грунтових доріг в моєму розумінні там нема, тобто грунт десь є, але на ньому товстий шар каміння розміром з долоню і їхати доволі екзотично. Мене вразила бруківка з гострого каміння в селах Рівненської області, але в Карпатах це істотно новий рівень. Місточок виявився доволі нормальним, хоч мушу зізнатись, що відразу вирішила у разі провалу дощок підімною, хапатись за канати на яких все трималось, а велік нехай летить плавать бо ж Я набагато дорожча.



Трішки кілометрів по щебеню, пилючці і шматкам гарного асфальту (Звідки він там взявся? Може румуни заблудились і випадково поклали?) доїхали до ледь помітного рівчачка, який на перевірку виявився справжньою гірською річкою. Саме біля знаку село Розтоки потрібно було рушати вгору вздовж течії. Знак, до речі, був цікавий і економний, з одного боку написане одне село, а з іншого вже наступне. Спочатку йшла симпатична легка доріжка з невеликим підйомом усіяна відполірованим камінням. Коник, на гладеньких від часу шинах, вгору їхав добре, а от назад в цьому ж місці просто ковзав донизу навіть з затиснутими до кінця гальмами.
Наше їздове щастя тривало недовго і доріжка урвалась прямо біля русла річки. Маршрут несподівано стрибав на пів метра нижче. Було видно, що дорогу колись розмило. Зсадивши велосипеди далі майже весь маршрут ми їх вели, несли, тягнули, передавали один одному в руки і виконували ще багато спортивно-акробатичних циркових номерів. Була навіть здогадка, що нам так для приколу порадили взяти з собою веліки, типу щоб ми не розслаблялись і не втрачали форми, коли вся група викладається на основному важчому маршруті.



Пройшовши далі руслом річки зустріли ще більш вражаючі рештки змитої дороги: величезні колоди сантиметрів 50 в діаметрі були колись зв’язані дротом, засипані доволі крупним камінням і ще й залиті зверху бетоном. Під дорогою була покладена метрова в діаметрі бетонна труба. Річка знесла все, природа ніби намагалась позбутись цих чужорідних ознак втручання і повернутись до свого незайманого стану. Але рештки добре видно і досі. Підсадивши коника і перестрибнувши грунтово-бетонний бар’єр ми знов опинились на кам’янистій дорозі вздовж русла. Потім таких стрибаючих з одного берега на інший шматочків ми зустріли ще багато, порозмивало якраз містки-переправи між ними.



Дорога круто йшла вгору, а внизу вже наростав шум першого великого водоспаду, крізь зелені хащі виднівся білий пінний потік. Берега з обох сторін круті і підібратись до нього ближче можна тільки звернувши з дороги на русло річки. Тобто вже видершись на гірку довелось би повертатись назад вниз. Ми до такої жертви були не готові і вирішили цей пряник приберегти на потім. Поїхали далі шукати наступний водопад.
У всіх же ж замітках писали, що перший водоспад найменший і головний приз очікує на найдальшій відстані від дороги. Але Карпати чудові саме тим, що сама подорож вже є винагородою, тут нема якоїсь крутої цілі, коли можна просто на автоматі йти-їхати маршрутом не помічаючи нічого. Тут тебе оточують зелені хащі, прохолода річки і велетенські скелі з різнокольорових нашарувань, що примушують весь час зупинятись і розглядати все навколо.



Під ногами хрумтить та сама мозаїка кольорів, що і в навколишніх скелях. Річка весь час то розбивається на меленькі потічки поміж камінців, то сходиться в один великий. Весь час крутиш головою, стрибаєш і ведеш за собою велосипед- тренує всі групи м'язів-перевірено крепатрою наступного дня. Врешті чується гуркіт ще одного водоспаду, з-за повороту відкривається захоплива картина. Величезна скеля стоїть впоперек річки, на гострому вершечку примостились дерева різноманітної форми, коріння яких вже висить в повітрі, а посередині річка пробила собі дорогу і утворила водоспад.







Побачивши висоту стінки біля потоку ми зрозуміли, що далі тягнути велосипеди ми не зможем, отже, це наша кінцева зупинка на сьогодні. Видершись на водоспад і пройшовши трохи далі річкою змушені були повертатись. Звісно дорога по руслу так і манила пройти далі і навіть підняти велосипеди на водоспад, але сонце вже хилилось на захід і час був рушати назад.





На зворотньому шляху відвідали навмисне пропущений найперший водоспад. Прозора вода збігає там по каскадами утвореним шаруватими скелями. Водоспад доволі високий, але сходинки дозволяють піднятися до самого верху і просто сидіти там слухаючи шум водички і відчуваючи на собі веселі холодні бризки.






По поверненні додому подивившись фотки з гуля, розумієм, що до головних водоспадів ми так і не дійшли, хоча і відвідані вразили нас красою. Отже, лишилась причина повернутись туди ще раз.
Я все-таки дуже радила б цей красивий маршрут пройти саме пішки. Пострибати з камінця на камінець перетинаючи річку. Залізти по стінці на вершину водоспаду і далі йти за течією по гладкому кам’яному дну річки. Розглянути прямовисні скелі і відчути на собі прохолоду прозорої води в спекотний літній день. Зустріти місцевих мешканців, які з подивом слухають про водоспади і кажуть, що ніколи по річці далі не йшли - лише на полонину по сіно і все. Подивуватись величезним колодам розкиданим за течією і уявити всю міць гірської води навесні, коли цю дорогу змила маленька, тиха і привітна влітку річечка.