Веломаршрут (velorout) Карпати 2014. День 4.

Одесити відмовились лізти по хребту і поїхали до Рахова асфальтом. Правильно зробили...
Ми, вставши як-то кажуть срання, запихнули (другим словом не назвати) в себе сніданок (пані повністю себе реабілітувала все було смачно) почали перти... Вверх, вверх, і ще раз - вгору, а точніше на гору. В планах не було нічого екстремального та непередбачуваного. Тяжко, ідемо-йдемо, вже начебто звикли. Чарівні краєвиди гір та полонин достатньо ефективно (як на мене) зглажують саму моральну тяжкість підйому.



Привал. Ед згадав, що не зробив ранкову зарядку. І тут "панєслась..." (див.фото). На привалі гуцульські діти пасли отару овець. Вони реально дикі!!! Мову (діалект) зрозуміти тяжко. На добрий ранок - у відповідь - дайте цукєрку, дайте печиво. Даєш - бере в руку і втікає. Ні дякую, ні до побачення, начеб-то так і повинно бути. І це не поодинокий випадок. І собачки цікаві в них: з прив'язаними до шиї та звисаючими до колін на мотузочках талицями (фото). В нас на Київщині та Житомирщині такі приспособи чіпляють телятам, щоб швидко не бігали, але вперше таке бачу у собак.


Їдемо далі. Трошки грязючки.



І грибочки...

Дощ застає нас вдень на черговому хребті на кордоні з Румунією. Тоха посеред дороги зустрів свого приятеля Ваню з Києва з velorout. В того з велом проблеми, так він щоб в Києві не сидіти, пішов пішки по Карпатам. Підходимо до підніжжя гори Піп-Іван Мармароський (виявляється їх 2 - Чорногірський та Мармароський). Фотосесія з коров'ячим черепом. В планах злитися в Рахів траверсом (огибаючи гору по підніжжю прокладеною жпс дорогою).


І тут сюрпрайз... Трек, прокладений по жпс показує на дорогу, якої в реалі НЕМА.


Починається ПОВНИЙ ДЖАЗ 2. Вертатися назад по хребту, пройшовши по ньому близько 5 годин - не варіант. Вихід один. Піп-Іван... Щоб хто-небудь мені сказав, що протягом трьох днів я буду два рази збиратися та спускатися з Піп-Івана (набір висот 2048м. та 1938м.) велосипедом, я б здав його в психушку. Шеф дав команду вгору. Просто вгору, на пішоходну тропу. Звичайно, багато хто з нас казали, що це не можливо, але іншого шляху в нас просто не існувало.


Це була просто повна ЖО. Нахил гори - просто стіна чорничника з кущами ялівця та камінням, все. Набір висоти з рюкзаком та велом на плечах, просто переставляючи маленькими кроками ноги в чорничник та ялівець. Тропа, прохідна тільки для піших туристів. Мабуть ми перші велосипедисти (двинуті велосипедисти), які це зробили. Це неописуємо тяжко так набрати висоту. У багатьох здавали нерви (про це не буду писати).


На підніжжі Піп-Івана зустріли групу піших туристів. Звичайно вони були здивовані нашій появі. Намагалися дізнатися, як можна подорожувати по горам та хребтам велами та без палаток. Ми запропонували рівноцінний обмін інформації на згущонку, але "пішики" виявились якісь незговірливі. Побажавши один одному вдачі наші групи розійшлися. Ми без згущонки якось дотягнемо, а вони так і ніколи не взнають, як ми подорожуємо без палаток...


Лосі, дійшовши до вершини першими, спустилися допомагати збиратися відстаючим учасникам (Респект і уважуха Вам за це, особливо Медведю за підйом мого вела).
Стан на вершині близький до сп'яніння. Хто фоткає, хто радіє, хто танцює на пілоні (див. фото).


Чергова пригода склалася з Владом (Караим). Порахувавши, що так буде простіше нести вел, він повідкручував педалі, і вгадайте що трапилось? По зібранню на вершину підніжжя Піп-Івана Караим заявляє, що згубив ліву педаль при підйомі... Те, що ми були неприємо здивовані - м'яко сказано. Вкрутив дерев'яну палицю в шатун та проїхав так до наступного підйому (шкода я не бачив цього цирку), перед підйомом він все-таки мабуть добре передивився свій рюкзак. І о чудо: педаль знайшлась.
Висновок: під час транспортування вела педалі відкручувати не варто. Особливо в горах...
Більшість були раді сходженню на Піп-Іван, але ж це був не кінець. Нам ще треба було пройти по всьому мармароському хребту. Сказати, що це було тяжко - нічого не сказати... В мене не вистачає епітетів для описання тих відчуттів та вражень, сходячи по мармароському хребту. З одної сторони скажено тяжко, а з другої - такої краси гір я ще в житті вживу не бачив (і це певною мірою згладжує ту фізичну та моральну тяжкість постійних підйомів та спусків). Не дарма Мармароси кличуть Українськими Альпами.


По дорозі, перед зливом, зустріли "Однокласників":


В кінці нас чекав такий спуск, по такому камінню і з таким кутом (каміння розмірами з футбольний м'яч - хто з Вас читаючих проізжав на велосипеді під кутом десь градусів до 30 ще й на швидкості?), що я вдруге в житті згадав і батьків, і жінку і дочку. Камяні глиби, через які тече джерело - слизькі. Керувати велом в таких умовах тяжко. З'їхали тільки половина учасників, інші йшли пішки.


На спуску Тоха добряче підпригнув на велі (звичайний хардтейл), Медведь (Юрка) пробив переднє колесо по типу "укуса зміі" (коли при великому навантаженні обод колеса сильно прижимає покришку з камерою до поверхні). Всі учасники, навіть самі бувалі сказали, що всякі спуски були, але такого жестякового ще не було ні в кого.


В Рахів потрапили знову всі затемна. Як небудь розмістилися в готелі (величезна подяка Тосі за організацію). Навіть самий наш Лось - Юрка-Медведь вдув пляшку пива, побачив ліжко - і заснув. Хто їв, хто не їв - завалилися як мертві. День скінчився.

Технічна частина

Далі>>>

<<<Назад